Європейська конвенція з прав людини як мінімальний європейський стандарт для національного законодавства про спеціальні служби: порівняльний аспект

Кінець ХХ-го століття характеризується стрімким прийняттям державами-членами Ради Європи законодавчих актів про спецслужби, в яких правовою основою діяльності розвідувальних та контррозвідувальних органів, крім інших законів, є конституції. Актуальність роботи пов’язана з необхідністю дослідження нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів розвідки та контррозвідки. У статті за допомогою порівняльно-правового методу досліджено особливості імплементації положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 у законодавство про спецслужби на прикладі деяких держав-членів Ради Європи. Установлено, що чинні законодавчі акти відрізняються як за формою, структурою та змістом, так й за різними підходами до визначення правовими приписами порядку дотримання прав і свобод людини під час здійснення розвідувальних та контррозвідувальних заходів. Розглянуто норми конституцій різних держав, що значною мірою відтворюють положення Конвенції 1950. Доведено, що відповідні конституційні положення щодо підстав обмеження прав і свобод людини містяться й у законодавстві про акти про спецслужби зі значними розбіжностями. Обґрунтовано, що законодавчі акти про розвідку обов’язково мають включати відсильні норми до міжнародних договорів у сфері прав людини. Наведено приклади із законодавства деяких держав-членів Ради Європи стосовно різних підходів до визначення принципів діяльності спецслужб, проаналізовано тенденції поширення конвергенції принципів, покладених в основу їх діяльності. Запропоновано, з огляду на досвід українських законодавців, не лише включати в законодавчі акти про спецслужби принципи законності та поваги до прав і свобод людини, а також детально розкривати їх зміст, враховуючи особливості діяльності спецслужб. Розглянуто різні доктринальні підходи щодо категорій “національна безпека” та “державна безпека”, на підставі узагальнення яких запропоновано власне бачення їх змістового наповнення. Зроблено висновок, що не всі держави-члени Ради Європи належним чином імплементують положення Конвенції 1950 у національне законодавство про спецслужби. Наведене актуалізує запозичення кращих практик і досвіду держав-членів, які не залишили це питання поза увагою

Doi: 10.37635/jnalsu.27(4).2020.66-83